рбдт іршава

Гурткова робота у позашкільній системі освіти дуже специфічна, і не розуміють її лише ті, хто ніколи з дітьми не працював у позаурочний, власне їх дозвіллєвий час. Тобто, щоб учні залишилися після 4-7 уроків у школі або пішли у позашкільний заклад для заняття у гуртку, де вони знайшли однодумців, де вони вчаться і розвиваються, формуються і виховуються трішки по-іншому, ніж на уроках, педагогам-позашкільникам потрібно ой як постаратися. Та не питання переваг, недоліків чи наших проблем мені хочеться вивернути назовні. Ця стаття трохи про інші речі.

Усім добре відомо, що позашкільна освіта не є обов'язковою. Але вона є такою, яка дозволяє САМІЙ ДИТИНІ за покликом власних уподобань, природних задатківі і особистих бажань вибрати те, чому ще, крім обов'язкових фізики, хімії, історії, математики та інших шкільних дисциплін, навчитися, які уміння і навички опанувати. До нас приходять діти, які хочуть зрозуміти себе у світі і світ у собі, почути відповіді на питання, які не насміляться поставити ні вчителю в школі, ні батькам, і, зрештою, ті, яким нікуди піти, а на вулицю - не хочеться. Йдуть діти з вираженою і прихованою обдарованістю, з явними і прихованими психічними чи фізичними вадами здоров'я, з різними темпераментами і соціальним статусом. Одним словом, наші вихованці - це діти нашого суспільства, такі, які є, і ми, позашкільники, повинні ставитися з повагою і любов'ю до кожного з них, допомогти їм отримати максимум з того, що хочуть вони і хочемо ми, у вигляді результатів.

Що ж таке результат роботи керівника гуртка чи будь-якого іншого дитячого об'єднання позашкільного навчального закладу? Це - вдало зреалізований проект, майстерно виконаний виріб, малюнок чи вокальний твір, це - оплески після вистави, танцю чи прочитаної поезії, це - вдала партія в шахи чи шашки чи правильно оформлений документ у Word, це - ідеальний зворотний бік вишивки і рівно сплетений кошик, це - посаджені деревцята і вичищений берег річки, і багато ще чого, в залежності від виду діяльності, рівня навчального процесу, можливостей дітей і педагога, а також завдань, які він ставить перед собою.

На сьогоднішній день ми представляємо ці результати у всіх відомих підсумкових формах навчально-виховної діяльності: спортивних змаганнях, конкурсах, виставках, фестивалях, бієнале з образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва, акціях тощо. Як правило, їх організатори ставлять собі за мету  розвивати і популяризувати  дитячу творчість, виявляти таланти серед молодого покоління нашої держави, хоча є й номінації для педагогів.

До відносно недавнього часу я не так боляче сприймала інформацію від колег про нерідко несправедливе оцінювання конкурсних зразків, оскільки сама займаюся з дітьми художнім читанням, організацією і проведенням масових заходів, де педагог дійсно лише може дати знання, навчити, розвинути, сформувати ті чи інші навички, але аж ніяк не виконати замість вихованців. Це стосується й інших моїх колег, як от хореографів, учителів вокального та хорового співу, спортивних тренерів, педагогів, які працюють у гуманітарному та суспільно-реабілітаційному напрямку. Зовсім інша ситуація з художниками і прикладниками, вихованці яких змагаються між собою заочно (за окремими винятками). Тут доводиться сподіватися на чесність і порядність керівників гуртків, які повинні подати результати ручної праці свого вихованця.
 

Пригадую далекі дев'яності, коли я лише починала працювати у своєму рідному закладі. Тоді вела гурток "Умілі руки", який відвідували діти молодшого шкільного віку, щоб займатися всілякою ручною працею. Ми і вишивали, і аплікували з паперу, створювали вироби з пластиліну і природного матеріалу. І дуже добре пам'ятаю, як довго і важко давалося дітям зробити бодай кілька конкурсних чи виставкових зразків. На жаль, їхні роботи не витримували конкуренції серед більш технічно досконалих робіт, і результатів ні дітям, ні мені, як наставнику, у вигляді призових місць не приносили. Можливо, були діти не ті, чи я поганий керівник? Йду до колег, які зараз працюють із дітьми у гуртках такого типу. Виявляється, ситуація майже така ж сама, одне полегшення: набагато більше інформації, посібників, різних матеріалів для роботи. Але, як і тоді, для більшості дітей потрібен не один місяць, а може і рік занять, щоб результат їхньої творчої праці - поробка чи малюнок -  отримав високу оцінку у конкурсі чи виставці.
 

Як тоді бути з результативністю роботи керівника? Чи не поставить дирекція під сумнів доцільність діяльності такого гуртка? У педагога один, закономірний вихід - допомогти дитині. На моє переконання і колег з інших закладів, допомогти - це правильно, а от зробити замість - НІ! Якщо об'єм допомоги вчителя становить 0 - 30%, то це дитяча робота, якщо ж навпаки, то треба бути чесним і підписувати виріб чи малюнок власним іменем. Багатьом ця думка видасться смішною і ось чому. Недавно в одному навчальному закладі вголос було сказано, що "ні для кого не секрет, що 90% (!!!) у дитячих конкурсних зразках - робота вчителя". Та більше мене вразило те, що ніхто з присутніх колег-позашкільників (а це близько тридцяти чоловік) не заперечив, звісно, окрім мене. Мені було дуже прикро, адже у своєму колективі ми якраз постійно наголошуємо, що конкурси - дитячі, і, до честі колег, їх участь у залежності від виду і складності роботи знаходиться саме у цьому "коридорі": від 0 до 30%.

Коли мене наші керівники гуртків запитують: "Чим протидіяти, як боротися з такими явищами, чи не так само робити і нам?", все ж я не змінюю своєї думки і, на щастя, вони зі мною погоджуються в тому, що не варто зраджувати своїм принципам, уподібнюватися не зовсім чесним колегам. Радше навпаки, сподіватися на свої сили, на зростання у майстерності своїх вихованців і, що дуже важливо, на компетентність, професіоналізм і чесність людей, які оцінюють конкурсні зразки на різних рівнях, які при уважному огляді, все ж зуміють відрізнити роботу дитини від роботи педагога.

Хочеться вірити, що таких "ведмежих послуг" з боку керівників гуртків буде менше, бо інакше, як навчити дітей, що все в житті, навіть грамоти, треба отримувати чесно, за результатами своєї розумової чи фізичної праці. Ми ж усі так хочемо жити у чесному і справедливому суспільстві! Почнімо ж кожен із себе, будьмо чесними перед собою і нашими вихованцями, які нас поважають і часто беруть з нас приклад.

P.S. Можливо, стаття вийшла занадто емоційною, хоча... що робити байдужій і емоційно виснаженій людині у закладі освіти?